Был себе дед да баба, у них было три сына: два разумных, а третий дурень. Первых баба любила, чисто одевала; а последний завсегда был одет худо — в черной сорочке ходил. Послышали они, что пришла от царя бумага:
- кто состроит такой корабль, чтобы мог летать, за того выдаст замуж царевну.
Старшие братья решились идти пробовать счастья и попросили у стариков благословения; мать снарядила их в дорогу, надавала им белых паляниц, разного мясного и фляжку горелки и выпроводила в путь-дорогу. Увидя то, дурень начал и себе проситься, чтобы и его отпустили. Мать стала его уговаривать, чтоб не ходил:
- Куда тебе, дурню; тебя волки съедят!
Но дурень заладил одно: пойду да пойду! Баба видит, что с ним не сладишь, дала ему на дорогу черных паляниц и фляжку воды и выпроводила из дому.
Дурень шел-шел и повстречал старика. Поздоровались. Старик спрашивает дурня:
- Куда идешь?

Був собі в однім пустім місці хутор невеличкий. В хуторі жила сім’я одна, і невеличка: був там старесенький дід да син його жонатий — звався він Нечипір, да ще не дуже великий син од Нечипора. Дід був зовсім без мощі: ходючи він згинався уже дуже, голова у йога була біла-біла, мов молоком облита, а робити — дак зовсім нельзя було йому, бідному. Нечипору се було дуже не по нутру; йому усе хотілося, щоб батько що-небудь да робив. Надумався Нечипір да й каже:
- Згублю я батька, годі йому жити! Мені і так приходиться гірко жити да хліб добувати.
Прийшла зима. Нечипір достав з гори предовгий да широкий луб, узяв свого сина да й каже батькові старому:
- Ходімо, тату, в поле; годі тобі жити! Ні сам не будеш мучитись, ні нас не будеш мучити.
І повели старого батька. Почувши річ таку, батько тільки заливався гіркими слізами — більш нічого. Довіз Нечипір діда до дуже глубокого яру, посадив його, старесенького, на лубок, що приніс з собою, спустив на нім батька у самий низ да й каже:
- Прощай тепер, тату! Не поминай нас лихом!

Посилав пан козака з листом, і йому випала дорога через ліс, і він ïхав тим лісом, та надибав святого Миколая, що він в’язав лика — єдно добре, а друге кепське. Але святий Миколай показався йому в постаті старого діда. Де той козак, приïхавши близько св. Миколая, і дивиться на тоє і повідає:
- Що то ви, дідуню, ото робите?
А св. Миколай відзивається до нього:
- А що ж? Ти бачиш добре, що я роблю; лика в’яжу.
- Та я, дідуню, бачу, що ви лика в’яжете; іно не знаю, на́що?

Жили себе дед да баба, была у них курочка ряба. Три года они курочку кормили, со дня на день яичка от нее ожидали.
Ровно через три года снесла им курочка яичко, и было то яичко не простое, а золотое . Радуется дед и баба, не знают, что с этим яичком и делать, своим глазам не верят, что курица золотое яичко снесла. Попробовали его разбить, а оно такое крепкое, - не разбивается.
Дед бил -бил, не разбил, баба била-била не разбила. Положили яичко на полку. Бежала мышь, хвостиком задела, упало на стол яичко и разбилось. Дед плачет , баба плачет, а курочка кудахчет:

Один чоловік найшов гроші да й хитрує, як би поступить із жінкою, щоб вона кому не сказала; бо він знав, що жінки дуже нетерплячі — зараз розбрешуть, як тілько що почують. От він пійшов на двір да з надвору і уносить яйце у хату.
- Жінко, — каже чоловік, увійшовши у хату, — оце́, як бачиш, я яйце ізніс.
Жінка його аж об себе ляпає — дивується, що чоловік яйце ізніс. Після того пійшов чоловік на базар, накупив там бубликів, розвішав ïх уночі перед вікнами на лісі, на колках, да й каже жінці уранці:
- Жінко! Ти не чула, що сю ніч було?
- Ні, не чула, — каже жінка, — а що ж там?
- Бублишна туча летіла; я тебе будив, да ти не чула. Ось ходім лишень на двір да подивимось, чи не зачепилась котора в’язка.
Пійшли, дивляться. Жінка дивується, що на лісі зачепились бублики, думає, що се ïй сниться.